УКРАЇНСЬКА ЦЕРКОВНА ГАЗЕТА • UKRAINISCHE KIRCHENZEITUNG

CHRISTLICHE STIMME • CHRISTIAN VOICE • LA VOIX CHRETIENNE

M

Ü

NCHEN • B 20409

РІК ВИДАННЯ • JAHRGANG 69

ТРАВЕНЬ • MAI 2017 • Nr. 9 (2965)

ЦІНА • PREIS • 1,50 EURO

ЛЮБІМО МАРІЮ

Робота з сайту:  catholictradition.org

70 років тому 
Польща «очистила» 
Закерзонський 
Край від українців 
в ході т.зв. операції 
«Вісла».

 На 4 та 5 сторінках 

ми опублікували 
розмову
з учасником тієї 
сумної для нашого 
народу, і ганебної 
для цивілізованого 
світу, події

Травневе набоженство в Україні запровадили монахи-кармеліти 150 років тому. Відтак в цілому краю 

в Греко-Католицькій Церкві понад півтора сторіччя відправляється урочистість, присвячена Цариці мая.

У травні несемо дар любові нашого серця і нашої душі до Пречистої Діви Марії.

С-на: Тарас Лильо

В цьому місяці біля хрестів і капли-

чок Матері Божої колись гуртували-
ся діти, молодь, старші, щоб єдиним 
серцем і устами прославляти Пречис-
ту Діву Марію. В кожній католицькій 
родині перед образом Матері Божої 
запалювали свічку, ставили квіти і мо-
лилися. Ми не можемо занедбати таку 
прекрасну традицію пошани Матері 
Божої. Це набоженство має глибоке 
коріння. Навіть тоді, коли народ був 
дуже убогий, біля престолу Матері Бо-
жої дівчата робили з паперу квіти-лілеї 
і кожної маївки тримали ті лілеї і спі-
вали, прославляли Пречисту Діву Ма-
рію. Культ Матері Божої, Цариці мая, 
був дуже поширений у нашому народі, 
це був один із най улюбленіших культів, 
який збирав дуже багато людей.

У місяці Марії кожна християнська 

родина повинна щоденно брати участь 
у набоженстві до своєї Небесної Нень-
ки – маївці. Якщо не виходить спільно 
в парафії, біля фігур, біля хреста чи в 
церкві, то ми повинні молитися вдо-
ма літанії, молебень, вервиці чи інші 
молитви та набоженства до Пречистої.

Цей місяць є для того, щоби ми просла-
вили нашу найдорожчу Матір, ту, яка 
любить кожного з нас і ту, яка є достой-
ною нашої прослави. Кожен день треба 
принаймні кілька хвилин присвятити 
читанню марійської літератури, щоби в 
такий спосіб вчитися боротися з грі-
хом, викорінювати його зі свого серця 
і наслідувати покору, милосердя, лю-
бов – чесноти, якими була увінчана ко-
рона Пречистої Діви Марії. І тільки таке 
набоженство, яке дає нам застанову, 
в якому ми розважаємо, читаємо, пле-
каємо любов до Марії, дасть нам щед рі 
ласки та плоди.

Урочиста щоденна маївка, яку від-

правляємо на парафіях – це благання 
нашого серця і душі: «О Маріє Мати 

Божа, молися за нами». Матері можуть 
просити прощення за те, що вони за-
недбали у вихованні своїх дітей, за те, 
що опустили через свою молодість, 
нев торопність, брак розсудливості, а, 
може, тому, що самі не були на добрій 
дорозі, самі ще не знали і не були утвер-
джені у вірі і своїм дітям не дали добро-
го фундаменту любові до Бога і Церкви.

Просімо у Марії заступництва і

опіки:  «О Маріє Мати Божа, молися 

за нами! Молися, Маріє, за мою родину! 

Молися, Маріє, за моїх батьків! Молися, 

Маріє, за моїх хворих, немічних, терпля-

чих! Мати Божа, твоїй материнській 

опіці поручаємо всі наші терпіння, всі 

наші випробування, всі наші хрести, всі 

наші невдачі, тобі поручаємо і проси-

мо, щоби ти, як добра і любляча Мати, 

провадила нас дорогою життя тут, 

на землі, щоби колись ми з Тобою могли 

радіти там, в Небесній Батьківщині».

Не маємо права змарнувати травне-

ве набоженство до Цариці мая. Свята 
Мати Церква добре знає, як нам, лю-
дям, є важко, як нам допомогти в нашій 
подорожі до вічності. Такі великі ласки 
зсилає нам Бог-Отець через руки Пре-
чистої Діви Марії, тому не будьмо ліни-
ві, а стараймося в травні прославити 
Пречисту Діву Марію нашими добрими 
вчинками, молитвами, піснями.

З сайту української 

греко-католицької церкви

св. Архистратига Михаїла

в Дженкінтавн (США)

ТРАВЕНЬ, 2017 р. • ч. 9 (2965)

2

Свято Матері, крім суто 

родинного, набрало вже 
й суспільного характеру. 
По церквах правляться бо-
гослужіння, відбуваються 
концерти, вистави, і цей 
день стає висловом гарних, 
щирих почувань, що родять-
ся у серці кожного на згадку 
про свою матір. У цьому дні 
діти, що мають маму, при-
крашують свої груди роже-
вими квітами, а ті, що мами 
вже не мають, несуть свічки 
на її могилу і носять білу 
квітку. У День Матері майже 
кожна громада влаштовує 
скромні, а то й високомис-
тецькі програми з наміром: 
вшанувати маму і освідо-
мити спільноту про гідність 
материнства та про неза-
ступну ролю матері в роди-
ні, спільноті і народі.

Місія матері не кінчаєть-

ся, але починається з наро-
дженням дитини. З ростом 
дитини зростає радість, 
журба й відповідальність 
матері. Вона є природною 
вихователькою нового 
життя. У людській природі 
Богом створеній, власти-
вості материнства в родині 
й суспільстві є незаступні. 

У світі є мільйони жінок, 
може й кращих, мудріших, 
багатших, здібніших від на-
шої мами, але для нас мати 
тільки одна й неповторна. 
Коли вона відходить, люди-
на стає сиротою, бо гасне 
той вогонь, що огрівав хату 
щирою любов’ю і єднав усіх 
членів родини.

Посвятна і жертвенна 

любов матері зроджує у сер-
цях дітей і спільнот почуття 
признання і пошани. Поша-
ни до матері вчить і вимагає 
від людини Бог, і то в по-
двійний спосіб: через при-
родний закон, виписаний 
у серці кожної людини і че-
рез писаний закон Божий, 
даний Мойсеєві на горі Си-
най. Не треба вчити маму 
любити своїх дітей, ані ді-
тей любити маму – це ж 
бо закон серця. Для кращо-
го зрозуміння людини Бог 
дає ще й писаний закон: 

«Шануй батька твого й ма-

тір твою, як заповідав тобі 

Господь, Бог твій, щоб довго 

тобі жити й бути щасли-

вим на землі, що її Господь 

твій дає тобі» (Втор. 5,16).

На прохання Своєї мате-

рі, хоч була не прийшла ще 

година, Ісус Христос зчиняє 
своє перше чудо, переміню-
ючи воду в вино на весіллі 

у Кані Галилейській. Умираю-
чи на хресті, не залишає Ісус 
своєї матері без опіки, віддає 
її в опіку учневі Іванові.

Одна арабська припо-

відка чудово зображує по-
сланництво матері: «Господь 

не міг бути всюди сам, тому 

й сотворив на світі матерів, 

щоб його заступали». Мати, 
що розуміє свою, Богом 
дану, місію і належно вико-
нує обов’язки материнства, 
схожа до свічки, що сама 
згоряє, щоб світити іншим.

Мати в родині – це той 

вогонь, що огріває хату щи-
рою любов’ю і єднає членів 
родини. Коли її не стане, 
у хаті стає холодно, діти-
сироти передчасно покида-
ють родинне гніздо. Добре 
висловився той, що сказав: 

«Від жінки, що тільки собі 

догоджує, іде упадок; а від 

жінки, що живе посвятою 

для своєї родини, народу 

й Бога, приходить відро-

дження».

У другу неділю травня 

очі всіх дітей українського 
народу звернені на укра-
їнську матір. Вони вшано-
вують її і моляться за неї, 
бо свідомі, що вона передає 
духовні, релігійні, суспільні 
й національні вартості на-
роду з роду в рід. 

З нагоди Дня Матері вітає мо 

всіх матерів і бажаємо їм Бо-

жого благословення, а  наших

покійних матерів згадаймо в 

на шій молитві до Господа.

о. В.Ц., ЧСВВ, «Світло»

Діва Марія мала дев’ять років, коли її матір Анна сказала 

до неї: – Піди до моєї сестри Єлизавети у Віфанію й принеси 

золотого ключа, я забула його там учора. Та дивись, не загу-

би, бо то чудодійний ключ, він відчиняє усі серця.

Діва Марія вирушила в дорогу, неймовірно пишаючись 

великою маминою довірою. Вона дуже поспішала, ледь

не бігла.

Сонце припікало над Єрусалимом, маленька дівчинка втоми-

лася, але бігла далі. Підійшовши до містка над струмком Кідрон, 

вона почула шемріт хвильок:

— Навіщо тобі йти містком? Ліпше перейди босоніж моєю 

чистою водою! Ти несеш у своїх очах чотири промені зорі ди-

тинства: правдивість, доброту, слухняність і покірність. Я радо 

поцілую твої босі ніжки!

— Не маю часу, – відповіла Діва Марія і побігла далі, не спи-

няючись.

Струмок знову залишився на самоті з метеликами та роями 

комашок, що дзижчали понад водою у затінку фіґового дерева.

— Що означає правдивий? – запитала маленька комашка 

з чорними цяточками на червоних крильцях, повзучи гілкою 

вербової лози.

— Удавати з себе ліпшого, ніж ти є насправді, – відповів па-

вук, ретельно виплітаючи свою павутину, щоб мухи не змогли її 

помітити.

— А що таке бути добрим? – не вгамовувалася комашка, 

не надто вдоволена першою відповіддю.

— Робити все, що заманеться, – відповів овід. Відчайдух так 

хвацько шугонув униз, що не втримався, впав у воду та й залед-

ве не втонув.

— Ой-ой-ой! – поспівчувала йому комашка. — А що означає 

бути покірним?

— Чепуритися так, щоб здивувати увесь світ! Що ж іще? – 

здивувалася золотиста мушка, квапливо підставляючи свої роз-

простерті блискучі крильця сонцеві.

— Даруйте, що питаю дурниці, – посумніла комашка. —  Така 

вже я недотепа…

— Така нікчема, як ти, не повинна турбувати мудріших за себе 

безглуздими запитаннями, – пробрумкотів жук-гнойовик, що ле-

жав на спині в купі гною і, безпорадно дриґаючи лапками, на-

магався перевернутись.

Надвечір Діва Марія, змучена до краю, поверталася додо-

му й сіла відпочити біля містка.

— Перейди струмок убрід, ми охолодимо твої натомлені ніж-

ки, – шемротіли хвильки.

— О, яка це втіха, – зраділа дівчинка, закотила сукню й уві-

йшла в струмок. Свіжа вода приємно холодила, а хвильки, радіс-

но хлюпочучись, цілували її босі ніжки. — Спасибі вам, – подя-

кувала дівчинка і весело попростувала додому, до міста.

Минуло чимало часу, сонце вже хилилося до заходу. Неспо-

дівано схвильована дівчинка повернулася до струмка.

— Любі хвильки, чи не бачили ви золотого ключа? – спитала 

вона. — Я мала його в кишені і, мабуть, загубила тут, коли підко-

чувала поділ сукні. Я питала в Сонця, чи не бачило воно ключа, 

але воно відповіло: «Чи я маю час пильнувати твого ключа, коли до-

стигають фіґи?». Я питала Гору, чи не бачила вона мого ключа, але та 

відповіла: «У мене інший клопіт, я пильную, чи не з’являться на об-

рії вороги, римляни». Я питала в Місяця, але він відповів: «Дурне

дівчисько, я ж іще навіть не зійшов!». Тепер запитую тебе, струмоч-

ку, чи не бачив мого ключа, бо тут я закочувала поділ своєї  сукні?

Струмок Кідрон бачив не більше за Сонце, Гору та Місяць.

— Я не маю часу дбати про твого ключа, водяні лілії чекають 

на мене після спекотного дня.

Зате комашки охоче зголосилися допомогти. Усі кинулися 

на пошуки. Метелики літали понад хвильками, черкаючи крильця-

ми воду; павук нишпорив у своїх тенетах; золотиста мушка й дума-

ти покинула про свої розкішні шати. Жук-гнойовик, якому нарешті 

пощастило зіп’ястися на лапки, незграбно подрі ботів до берега. 

 

Продовження на 3 стор.

ДЕНЬ МАТЕРІ

Серед християнських народів поширене святкування Дня Матері. 1907 р. його започаткувала 
вчителька недільної школи Анна Джеферсон, у Філадельфії, США. Вона запропонувала 
недільним школам вшановувати особу матері окремим днем у році. У короткому часі її 
думку прийняли не тільки недільні школи, але й усі американці, а згодом і ввесь культурний 
світ. На це свято обрано найкращий місяць, коли в природі настає обнова, весна-травень, 
що присвячений почитуванні Божої Матері. І так, щороку, у другу неділю травня діти 
вшановують своїх матерів.

Enzo Sellerio: Partinico, 1954

КЛЮЧНИЦЯ   

ДІВИ МАРІЇ

ТРАВЕНЬ, 2017 р. • ч. 9 (2965) 

3

У Ватикані оголосили про те, що папа 
Франциск призначив дотеперішньо-
го єпископа-помічника Львівсько-
го владику Венедикта (Алексійчука) 
Правлячим Єпископом Єпархії святого 
Миколая УГКЦ з осідком в Чикаґо. «У 
своєму житті я  завжди старався шу-

кати Божу волю. Вважаю, що  за всім стоїть Господь і  чомусь мене 
туди провадить», сказав владика Венедикт журналістам. На  запи-
тання як буде здійснювати працю з вірними, враховуючи їх соціальні 
відмінності від  українських, Владика відповів: «Коли мене перевели 
з монастиря до Львова, я переживав, бо життя в монастирі – одне, а в 
єпархії – інше. Однак я зрозумів, що і в монастирі, і в місті живе один 
і той самий Бог. Так само і в США живе той самий Бог, що й в Укра-
їні». Українська Греко-Католицька Єпархія святого Миколая в Чикаґо 
входить до Філадельфійської митрополії та є її найбільшою частиною, 
охоплюючи території північних, центральних та західних штатів країни. 
Вона була заснована 1961 року та станом на минулий рік нараховува-
ла приблизно 50 парафій, надаючи духовну опіку понад 10 тисячам 
вірних. (Католицький Оглядач, Радіо Ватикан)

 ВЛАДИКА ВЕНЕДИКТ ВІДБУВАЄ ДО США

 19 квітня українські та литовські воя-
ки під містом Шяуляй на Горі Хрестів 
поставили пам’ятний хрест на  честь 
українських захисників, які боро-
нять Україну, Литву та  й усю Європу 
від російських нападників. В церемо-
нії разом з вояками і воєнними капе-
ланами Литви й України взяли участь 
представники влади, громадськості 
міста Шяуляй. На меморіальній дошці 
написано, що хрест символізує вдяч-
ність українським героям, які покла-
ли життя за  свободу України, Литви 

й інших народів цивілізованого світу. Священики Римо-Католицької 
та  Греко-Католицької Церков відправили літургію за  спомин душ
вояків, що  загинули, захищаючи Україну. Присутні спільно помо-
лилися за здоров’я вояків України, які боронять свою батьківщину. 
Гора Хрестів височіє на  кургані, який у  глибоку давнину було на-
сипано на  лівому березі річки Кульпе, недалеко від  міста Шяуляй 
у  західній Литві. Вважається, що  перші хрести почали тут ставити 
з  середини ХІХ століття на  честь загиблих повстанців 1831 року, 
яких розстріляли царські жандарми. З 1900 року Гора Хрестів вва-
жається святою для всіх християнських конфесій світу. За цей час 
тут поставлено близько 200 тисяч хрестів, також і від Пап Римських, 
знаних литовських й  іноземних діячів, громадян не  тільки Литви, 
а й багатьох країн світу. (Український інтерес)

ХРЕСТ ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯМ АТО В ЛИТВІ

У Римі відкрилася «Пральня папи Франциска». Мова йде про послу-
ги, які безкоштовно надаватимуться найбіднішим, зокрема, безхат-
ченкам, які зможуть тут випрати свій одяг та  покривала. Ініціатива 
зродилася, як відповідь на заклик папи Франциска «конкретизувати» 
досвід благодаті Ювілейного Року Милосердя. В Апостольському листі 
«Misericordia et misera» з нагоди його завершення він писав, що ба-
жання бути близько до Христа вимагає «ставати ближнім для братів», 
тому що ніщо не є таким приємним Отцеві, як «конкретний знак мило-
сердя». Пральня розміщена в приміщеннях волонтерської організації 
«Центр Людей Миру» в римському кварталі Трастевере, розташованих 
всього пів кілометра від храму святого Еґідія, що є серцем одноймен-
ного мирянського руху. «Пральня папи Франциска» додається до ін-
ших служінь, які волонтери здійснюють в цьому осередку, де протягом 
наступних місяців планується також організувати душові кабіни, перу-
карню, медичні кабінети та пункт роздачі речей першої необхідності. 
(Радіо Ватикан)

ПРАЛЬНЯ П АПИ ФРАНЦИСКА

Генеральна прокуратура України розпочала розслідування за фактом 
вбивства художника УПА Ніла Хасевича працівником органів держ-
безпеки СССР Борисом Стекляром. Справа унікальна та не має ана-
логів в  Україні. Капітан (нині полковник у  відставці) Борис Стекляр 
керував операцією МҐБ з  пошуку й  знищення підпільного художни-
ка, члена референтури пропаганди Волинського крайового прово-
ду ОУН Ніла Хасевича в  1952 році. Стекляр особисто кинув гранату 
в бункер, де переховувався Хасевич та інші оунівці. Ніл Хасевич був 
найвизначнішим художником українського антисовєтського підпілля.
(Історична Правда)

 ХОЧУТЬ СУДИТИ ЧЕКІСТА

Подвійна ця традиція, 

з якої українська церков-

на культура черпала, була 
джерелом її духовного
багатства й плодовитости. 
Будучи підсилена так Схо-
дом як і Заходом, культура 
України зачала скорий роз-
виток. З часом та культура 
збагатила і інші народи.

Подвійне оце джерело 

духовної культури позначи-
ло нас також і в інший спо-
сіб. Протягом тисячу років 
церковна культура України 
тяготіла між цими двома 
осередками: Римом і Цар-
городом. І це коливання 

між Сходом і Заходом ста-
ло притаманною частиною 
історії української Церкви.

Коли Володимир охрес-

тив Київ, Царгород і Рим 
були в повній молитов-
ній та канонічній єдності. 
Тим-то, як сказано, «хрис-
тиянська віра прийшла в
Київську Русь з Риму че -
рез город Константино-
піль». Трагічний розрив 
між цими двома центрами 
християнства наступив 
лиш в наступному столітті.

 

Продовження на 4 стор.

 Продовження. Початок на 2 стор.

Уся живність шукала загубленого клю-

ча. Орел запитував у голуба, лев – у зай-

ця, фігове дерево – у водяних лілій:

—  Чи не бачили ви золотого ключа Діви 

Марії?

Ні, ніхто не бачив ключа, окрім ма-

ленької комашки з шістьма чорними ця-

точками на червоних крильцях. Вона по-

мітила, як ключ виблискує між камінцями 

біля берега струмка і продзумкотіла:

Блищик сонця у струмочку виграє.

Та ніхто його не бачить і не впізнає.

Тільки та, котра найменша,

Наймовчазніша була,

У струмочку золотого

Ключика знайшла.

Діва Марія почула тихеньке дзиж-

чання комашки, побігла до беріжка 

і справді знайшла там свого ключика по-

між двох камінців, білого та рожевого. 

Вона дуже зраділа і сказала комашці:

— Сідай мені на сукню, стерегтимеш 

ключика! Будеш відтепер моєю ключ-

ницею.

— Але ж я така маленька, бідна 

і дурненька, – відповіла комашка.

— Саме тому, що ти вважаєш себе бід-

ною, маленькою та дурненькою, я хочу, 

щоб ти стала моєю ключницею і всюди 

мене супроводжувала, куди б я не йшла.

Комашка радісно задзижчала, сіла 

на сукню Діви Марії і більше не роз-

лучалася зі своєю панею. А маленька 

дів чинка з-над берега Кідрону виросла 

в гарну і добру, улюблену всіма Діву Ма-

рію. Коли Марія стала дорослою, матір 

передала їй золотого ключа. Ним Діва 

Марія відчинила усі людські серця у сві-

ті. Павук, оса, овід, жук-гнойовик та зо-

лотиста муха ніяк не могли отямитися 

від дива, за що така велика честь якійсь 

нікчемній комашці.

По нинішній день ключниця Діви Ма-

рії сидить на вербовій лозі, по нинішній 

день вона є найменшою та найскромні-

шою комашиною на землі. Чи ти бачив 

її? Існує велика родина комашок з ла-

тинською назвою coccinella; деякі ма-

ють жовті крильця з білими цяточками, 

інші – лише дві або три цяточки, і лише 

справжня ключниця має шість чорних 

цяточок на червоних крильцях. Її добре 

знають діти, котрі бавляться в зелених 

травах. Чи та комашка сидить ще й нині 

над берегом Кідрону біля Єрусалиму, ніх-

то достеменно не знає, бо чимало води 

спливло з того часу, коли Діва Марія мала 

дев’ять років і переходила вбрід струмок 

по дорозі з Віфанії додому.

Ключниця Діви Марії // Топеліус З. 

Подарунок морського царя: фінські 

казки та історії. – Львів: В -во Старого 

Лева, 2008. – с. 57–61.

В першому своєму 
зверненні до українців 
(лист від 19 березня, 
1979 р.) Вселенський 
Архиєрей Іван Павло II 
пригадав: «Християнська 
віра прийшла в Київську 
Русь з Риму через город 
Константинопіль… 
Чер пала свої духовні 
скарби із різних традицій 
і належала до двох 
різних культур людства: 
звідти походили шляхотні 
багатства вселенської 
Церкви».

Храм Санта Марія дель Фіоре

у Флоренції (XIV–XV ст.),

де 1439 р. проходили засідання

Ферраро-Флорентійського собору. 

Офорт Дж. Дзоккі. XVII ст.

КЛЮЧНИЦЯ ДІВИ МАРІЇ

ХРИСТОС

РОЗДІЛЕ

НИЙ?

ТРАВЕНЬ, 2017 р. • ч. 9 (2965)

4

Внаслідок цього роздору 
Україна стала полем 
духовних змагань 
двох цих осередків 
церковного впливу. 
Київські митрополити були 
реґулярно настановлювані 
Царгородом. Все таки, 
Україна звичайно 
зберігала приязні 
відносини з Римом. Папа 
надав королівські корони 
кільком українським 
володарям. Ніколи не було 
формального розриву 
між київською Церквою 
та Римом.

Одначе, з часом настало 

фактичне роз’єднання. Київ 
сплюндрований був проти-

вниками так з півночі, як зі 
сходу. Контакт з Римом та з 
християнським заходом був 
дуже труд 

ний. Послідовно, 

українська Церк 

ва стала 

жертвою відчуження між Ри-
мом та Царгородом.

Україна була яблуком роз-

брату отих двох центрів. І це 
позначило нашу історію. Од-
нак, в серці України все була 
туга єдности – невгасиме 
прагнення бути в лучності 
з наступником св. Петра. Оце 
прагнення перетворилося 
в історичну рису Христової 
Церкви в Україні. Повторні 
спроби привернути єдність 
свідчать про це. Згадати хоч 
би вселенські собори в Ліоні 
(1245), в Констанції (1414), 
чи в Флоренції (1438), в яких 
українська Церква мала свою 
участь. Саме на Флорентій-
ському соборі Київський 

Митрополит Ізидор відіграв 
важливу роль в об’єднанні 
Сходу зі Заходом.

Ця  наполегливість  при-

гадує  нам  історичне  наше 
покликання:  працювати  й
трудитись  для  з’єднання 
християн.  Історичним  на-
шим  покликанням  стала 
Христова  молитва: 

«Отче, 

щоб всі були одно». Про це 
нам  треба  пам’ятати.  
Не
вільно нам занедбати оцьо-
го святого покликання, що
його Боже Провидіння на нас
наложило. Туга християнсь-
кої єдности належить так 
до слави як і до болів мину-
лих віків нашої історії. Багато 
зусиль зробили ми, і чимало 
жертв принесли ми для цієї 
справи. Деякі віддали навіть 
життя на те, «щоб було одно 
стадо і один пастир».

Туга за єдністю – прецін-

ний елемент нашої духовної 
спадщини. Туга ця випливає 
з Христової молитви: «Отче 

Святий! Заради імени тво-

го бережи їх, тих, що їх ти 

мені передав, щоб були одно, 

як ми… Щоб усі були одно, 

як ти, Отче, в мені, а я в тобі, 

щоб і вони були в нас об’єднані; 

щоб світ увірував, що ти мене 

послав» (Іван 17:11,21).

Спасителеві залежало на

тривалій єдності своїх учнів. 
В межах кількох речень він 
три рази гаряче молився 
за це добро. Ісус відкриває 
нам своє прагнення єднос-
ти не в якійсь деклярації 
чи проповіді, але в молитві. 
Тим він нам пригадує, що ту 
єдність можемо осягнути 
тільки через молитву, а не 
нашими власними зусил-
лями, бо єдність – це дар 
від Бога. І його треба випро-

шувати покірною молитвою 
й жертвою. Не сміємо забу-
вати про поучення Божої му-
дрости: «Коли Господь та не 

будує дому, – дарма працю-

ють його будівничі» (Псалом
127:1). Всі ми розкинені й
поділені. Ми замкнені с амі 
в собі. Одинока тільки Божа 
благодать може нас звести 
до купи та зробити з нас при-
частя любови.

Пригадаймо собі наново 

заклик св. Павла в першому 
посланні до коринтян: «Бла-

гаю вас, брати, ім’ям Господа 

нашого Ісуса Христа, щоб ви 

всі те саме говорили; щоб не 

було розколів між вами, 

але щоб були поєднані в од-

нім розумінні й одній думці… 

Чи ж Христос розділився?».

Кир Михаїл (Гринчишин), 

«Голос Христа 

Чоловіколюбця»

ХРИСТОС РОЗДІЛЕНИЙ?

 Продовження. 

Початок на 3 стор.

  Володимире Миколайо-

вичу, чимало людей опе-
рацією «Вісла» помилково 
називають і переселення 
українського і польського 
населення з обох сусідніх 
країн у 1944–1946 роках. 
Мабуть, тому, що сло-
во таке милозвучне –
«Вісла»…

В. Середа:

 Лише один день, 16 

квітня 1947 року, ця операція 
мала офіційну назву «Всхуд» 
(«Схід»). А потім правителі 
комуністичної Польщі кодо-
вою назвою цієї каральної 
операції, а по суті, військо-
во-політичної акції, згань-
били дорогу серцю кожного 
поляка їхню найбільшу ріку 
Вісла…

  Перед тим, як розповісти 

про саму операцію «Ві-
сла», яка стала кульмі-
нацією депортації укра-
їнців, хотілося б згадати 
і про інші можливі шляхи 
розв’язання цієї пробле-
ми, хоча історія, як ка-
жуть, не знає умовного 
способу… Існує версія, 
що Нікіта Хрущов влітку 
1944 року робив спробу 
приєднати до УРСР Холм-
щину, Підляшшя, Над-
сяння і створити ще одну
область…

В. Середа: 

Це не версія, а факт. 

У цьому Хрущова підтриму-
вав відомий український ра-
дянський письменник Олек-
сандр Корнійчук, чоловік 
польської письменниці Ван-
ди Василевської, який 1944 
року обіймав посаду наркома

закордонних справ УРСР. Не
виключено, що на настрої 
Хрущова впливала і його дру-
жина Ніна Петрівна (з дому 
Кухарчук), яка була родом 
з Холмщини. Але Сталін цю 
ідею зарубав…

9 вересня 1944 року 

між урядом УРСР і маріонет-
ковим Польським комітетом 
національного визволення 
(він просувався у глиб Поль-
щі слідом за Червоною армі-
єю) у Любліні було підписано 
Угоду про евакуацію україн-
ського населення з території 
Польщі і польських грома-
дян з території України. Не-
доречним, глумливим у назві 
документу є слово «еваку-
ація». Евакуація – це щось 
тимчасове, на випадок 
стихійного лиха чи воєн-
них дій. Це була депортація 
за етнічною ознакою. Скрізь 
підкреслювалося, що ця 
«евакуація» є добровільною, 
що неприпустимий жодний 
примус в усній чи письмо-
вій формі. Але ж ми знаємо, 
що таке добровільність по-
більшовицьки…

  Чи пам’ятаєте своє висе-

лення з Надсяння?

В. Середа:

 Пам’ятаю. Це було 

у кінці березня 1946 року. 
Мені минуло 11 років. Наша 
родина жила у селі Ляшках 
Ярославського повіту, не-
подалік кордону. Заходило 
до села польське військо, 
оголошувало збір народу. 
Давали 2–3 години, щоб зі-
брати речі. Маєте свою під-
воду – добре. Не маєте –

приїздив поляк з фірою на
пару дощечок, на яку мало 
що можна було покласти. 
Дозволяли брати з собою 
одну корову, а у нас їх було 
три. Нам пощастило, що ми 
потрапили у село Байківці 
поблизу Тернополя. Значно 
гірше було тим, кого пересе-
лили на схід України, де були 
інші кліматичні умови і кол-
госпне ярмо. Люди масово 
втікали звідти до Галичини – 
у товарняках, корови тягну-
ли майно і харчі…

  Чи правда, що операція 

«Вісла» була задумана, 
коли наприкінці 1946 
року Радянський Союз 
вирішив більше не при-
ймати на свою територію 
депортованих українців?

В. Середа:

 Так воно і було. 

З території Польщі протягом 
1944–1946 років було виселе-
но до УРСР понад 480 тисяч 
українців. Радянське керів-
ництво вирішило, що цьо-
го досить. Решта – це ваші 
польські громадяни, робіть 
з ними що хочете. Польська 
влада вважала, що на її те-
риторії залишилося близько 
15–20 тисяч осіб української 
національності. У січні 1947 
року провели облік. «За-
йвих» українців виявилося 
понад 140 тисяч. Польський 
уряд зрозумів, що навіть 
на словах треба закінчувати 
гру у «добровільність»… Той 
облік українців проводили 
з «сортуванням»: лояльні, 
не зовсім надійні, зовсім не-
надійні… Шукали приводу 

для депортації в глиб Поль-
щі. І знайшли.

28 березня 1947 року ві-

це-міністр оборони гене-
рал Кароль Свєрчевський 
(сумнівна особа, бездарний 
воєначальник) проводив 
інспектування польських 
військ у Бескидах. Біля міс-
течка Балигород у місцевос-
ті Яблінки конвой генера-
ла у засідці зустріла сотня 
УПА, яку очолював Степан 
Стебельський («Хрін»). Ге-
нерала Свєрчевського було 
вбито. Це було загадкове 
вбивство. Вже наступного 
дня, 29 березня 1947 року, 
Політбюро Польської ро-
бітничої партії (зауважте – 
не уряд, а партійне керів-
ництво) ухвалило рішення 
про депортацію. Польське 
військо, служба безпеки, мі-
ліція дивилися на українців 
як на бандерівців або по-
сібників бандерівців. Перші 
ешелони з депортованими 
поїхали 28 квітня 1947 року. 
Були дві розподільчі станції. 
Тих, кого вивозили на захід-
ні понімецькі землі (Вроц-
лав, Щецин), остаточно роз-
поділяли на станції міста 
Освенцим. Друга розподіль-
ча станція для тих, кого вез-
ли на «східні пруси» (під Ка-
лінінградську область), була 
у Любліні. Масово арешто-
вували найбільш свідомих 
українців (навіть за підо з-
рою). Заарештованих вез-
ли у концтабір в Явожні 
біля Катовіц. То була філія 
колишнього нацистсько-

го концтабору Аушвіц. Там 
утримували майже 4 тисячі 
українців, яких влада вважа-
ла ворогами польського на-
роду. У той же час почав ді-
яти окремий Військовий суд 
операційної групи «Вісла». 
Він виніс 173 смертні виро-
ки українцям. Всього ж 1947 
року польські військові суди 
засудили до смертної кари 
372-х українців.

  Є така інформація, що

тим українцям, яких ви-
везли в глиб Польщі, 
було матеріально легше, 
аніж тим, хто опинив-
ся в Україні. По-перше, 
у Польщі зберігалася 
приватна власність на
землю, а по-друге, пере-
селенці могли займати 
добротні муровані сади-
би колишніх німецьких 
господарів…

В. Середа:

 Не забуваймо, що

цими землями прокотилася 
війна. Відомо, у якому стані 
були ці садиби після бойо-
вих дій, залпів радянських 
«Катюш». А той, хто приїхав 
раніше [Поляки стали оселя-
тися там з 1945 року-Ред.], 
намагався стягнути все най-
краще, що залишилося…

Але ж не хлібом єдиним 

живе людина. Акція «Вісла» 
була злочинною, тому що її 
політичною метою було «роз-
в’язати остаточно українську 
проблему у Польщі», поселя-
ючи українців на північно-за-
хідних землях в якомога біль-
шому розпорошенні.

 

Продовження на 5 стор.

БЕЗ ПРАВА НАЗИВАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ…

70 років тому, 28 березня 1947 року, у Польщі знайшли формальний привід для сумнозвісної операції «Вісла» – 
масової депортації українців з Закерзоння. Автор цієї публікації запитував у кількох істориків, хто, як кажуть, 
найбільше у темі. Мені порадили звернутися до Володимира Середи. Доля українців у повоєнній Польщі пройшла 
через усе його життя, через серце і душу. Володимир Миколайович очолює Львівське регіональне суспільно-
культурне товариство «Надсяння», а також Об’єднання товариств (їх всього 11) депортованих українців 
«Закерзоння».

С-на: Тарас Лильо

ТРАВЕНЬ, 2017 р. • ч. 9 (2965) 

5

Зацитую ще два речення 
з таємної директиви Мініс-
терства повернених земель 
від 15 листопада 1947 року, 
коли вже закінчилася опера-
ція «Вісла»: «Засадничою ме-

тою переселення поселенців

"В" є їх асиміляція у ново-

му польському середовищі. 

Слід докласти всіх зусиль, 

щоб цієї мети було  досягну-

то… Не вживати до цих по-

селенців назви "українець"».

Українські родини посе-

ляли на якомога більшій від-
стані одну від одної, щоб не 
могли гуртуватися. Укра-
їнці не мали права виїхати 
за межі повіту без дозво-
лу влади. Була ліквідована 
УГКЦ. Тотальна асиміляція, 
тобто полонізація, тривала 
до 1956 року, коли україн-
цям у Польщі стало дещо 
вільніше дихати. Почали 
гуртуватися, була започат-
кована українська газета 
«Наше слово».

  Як у самій Польщі оціню-

ють операцію «Вісла»?

В. Середа:

 1990 року цю опе-

рацію засудив сенат Респуб-
ліки Польщі завдяки депу-
татам від «Солідарності» 
Леха Валенси. В 1997 році 
президенти Леонід Кучма 
і Александер Кваснєвський 
підписали спільну заяву «До 
порозуміння і єднання», де
було засуджено винуват-

ців страждань як укра-
їнців, так і поляків. 2002 
року президент Польщі 
Александер Кваснєвський 
висловив співчуття з при-
воду проведення акції «Ві-
сла». 27 квітня 2007 року 
президент Польщі Лех 
Качинський і президент 
України Віктор Ющенко у
Варшаві у спільній заяві та-
кож засудили акцію « Вісла».

2012 року, коли сейм 

Польщі очолювала марша-
лок Ева Копач, Комісія на-
ціональних і етнічних мен-
шин сейму, головою якої був 
українець, син упівця Мирон 
Сич, підготувала політично 
виважений проект ухвали 
про засудження операції 
«Віс ла». Але безрезультатно. 
А зараз більшість у сеймі 
РП є політично реакційною 

щодо оцінок складних укра-
їнсько-польських взаємин 
недавнього минулого. Але, 
сподіваюся, все так не буде. 
Настане час, скільки б ще 
не витекло води з ріки Вісла 
до моря, коли речі буде на-
звано своїми іменами і за-
панує історична справедли-
вість.

Борис Козловський, 

«Високий замок»

БЕЗ ПРАВА НАЗИВАТИСЯ 

УКРАЇНЦЕМ…

 Продовження. 

Початок на 4 стор.

У звіті Східного комі-

тету німецької економіки, 
який представляє інтер-
еси німецьких компаній 
на ринках України, Росії, 
Білорусі, Середньої Азії та
Південно-Східної Європи, 
йдеться про те, що після двох 
років великої рецесії еконо-
міка України стабілізувалася 
і розпочала достатньо впев-
нений курс на зростання. 
Крім того, як розповів Радіо 
Свобода регіональний ди-
ректор цієї інституції Мартін 
Гоффманн, зупинений обвал 
ВВП України і зменшується 
її заборгованість.

«Також ми спостерігаємо 

за структурою експорту: то-
рік з Німеччини до України 
постачалися значні обсяги 
машинобудівної продук-
ції. Тобто товари, необхідні 
для економіки, котра роз-
вивається. Показники та
структура експортних то-
варів в Україну свідчать 
про очікуваний позитивний 
розвиток економіки. Це не 
має безпосереднього стосун-
ку до купівельної спромож-
ності населення чи розміру 

його комунальних витрат, 
бо останнє залежить від ці-
нової політики в енергетич-
ному секторі», – пояснює ні-
мецький експерт.

ВАЖКИЙ ТЯГАР 

ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ

У звіті німецького коміте-
ту зазначається, що енер-
гетичний сектор України 
зазнав радикальних змін. 
Для монополіста – компа-
нії «Нафтогаз Україна» – за-
проваджене т.зв. дроблен-
ня. Значно дотовані ціни 
для кінцевого споживача на-
лаштовані до вимог ринку, 
що стало ударом по бюджету 
українських родин. Але суб-
сидії на енергоносії зможуть 
отримувати малозабезпе-
чені громадяни. Залишок 
має надходити до Фонду 
енергоефективності, з якого 
пізніше фінансуватимуться 
відповідні проекти, зазнача-
ється у звіті.

Глибоке реформування, 

розпочате в Україні у 2014 
році, відбувається також у 
банківському секторі. Зо-
крема, закрита третина всіх 

фінансових інститутів. А в 
процесі децентралізації ре-
гіо 

ни отримали більше як

відповідальності, так і мож-
ливостей для використання 
фінансів на власний розсуд.

Водночас самі учасники 

реформ в Україні зазнача-
ють, що сфера юстиції і судо-
вої системи й надалі є най-
більшою проблемою серед 
інституцій країни, що по-
стійно спричиняє спад. Затя-
гується також модернізація 
відомчого апарату. Бороть-
ба з корупцією і бюрократі-
єю – жорстка і відбувається 
не завжди послідовно, існує 
потужне протистояння. Час-
то реформи реалізовуються 
лише після тиску міжнарод-
них організацій, котрі спря-
мовують на них кошти.

МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА

Східний комітет німецької 
економіки у річному звіті 
позитивно оцінює монетар-
ну політику України: обмін-
ний курс гривні з початку 
2015 року відносно стабіль-
ний. Інфляція знизилася з
найвищого показника – 

понад 60 % на початку 2015 
року до нещодавніх 14 %. 
Валютні запаси завдяки 
допомозі МВФ зросли на
15  мільярдів доларів.

ПЕРЕОРІЄНТАЦІЯ 

ПІДПРИЄМЦІВ

Представники німецьких 
фірм в Україні також гово-
рять про позитивний розви-
ток її економіки. Хоч рин-
ковий об’єм ще й далекий 
від доходів минулих років, 
але вже в аграрному та сер-
вісному секторах, у ресурс-
ній індустрії спостерігається 
позитивний розвиток. Пре-
зидент Німецько-української 
промислово-торговельної 
па 

лати і голова компанії 

BASF в Україні Андреас Лір 
в інтерв’ю Радіо Свобода за-
значив, що саме за останні 
два роки відчувається по-
ліпшення ділових відносин. 
«Наша компанія працює 
в Україні вже 25 років. Але ми 
однозначно відчуваємо по-
ліпшення, адже знято чис-
ленні регуляторні обмежен-
ня. Також наші клієнти, яких 
стає дедалі більше, з огляду 
на Угоду про асоціацію з ЄС, 
нині переорієнтовуються 
у своїх намірах. Особливо, 
якщо брати до уваги «дорож-
ню карту», котра відкриває 
нові експортні шляхи. Зміню-
ється і ситуація щодо імпор-
ту. Зростання відчутно роз-
почалося торік», – стверджує 
президент Німецько-україн-
ської промислово-торговель-
ної палати.

Численні українські під-

приємства могли б чи хотіли 
б переорієнтуватися на рин-
ки, приміром, ЄС. На думку 
Ліра, причиною проблем є 
розбіжності у стандартах.  «У 
Євросоюзі існують інші, ніж 
в Україні стандарти, примі-
ром, у галузі виробництва 
будівельних матеріалів. Під-
приємства мають якомога 
швидше вчитися приводити 
українські стандарти до ви-
мог європейського ринку. 
Я б не ставив у центр уваги 
лише ринки ЄС. Українські 
підприємці відкривають для
себе ринки Африки, Близь-
кого Сходу, Китаю, осо-
бливо Китаю. Повторюю: 
гнучкі й мобільні підприєм-
ства спроможні знайти нові 
можливості експорту. Тут 
я теж бачу позитивний роз-
виток українського підпри-
ємництва», – переконаний 
Андреас Лір.

ЧИННИКИ 

НЕСТАБІЛЬНОСТІ 

НА ДОНБАСІ

Німецькі експерти одностай-
ні у висновку: збройний кон-
флікт на Донбасі залишаєть-
ся чинником нестабільності 
економічного розвитку. Він 
хоч і обмежується відносно 
невеликими територіями 
на східному кордоні з Ро-
сією, однак забирає значні 
сили і фінанси, котрі по-
трібні для реалізації реформ 
в Україні.

Наталія Писанська, 

Радіо Свобода

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ СТАБІЛІЗУВАЛАСЯ

( Courtesy  photo)

Українська економіка, пройшовши жорсткий спад 
у 2014 та 2015 роках, почала зростати торік, і 2017 
очікується її піднесення на 2,5 відсотки. Для українців 
такі темпи, є, вочевидь, недостатніми, але надолужувати 
доводиться надто багато, навіть порівняно з довоєнним 
рівнем. Проте німецькі оглядачі звертають увагу на те, 
що в економіці відбулися значні структурні зміни, які 
сприятимуть швидшому її зростанню.

ТРАВЕНЬ, 2017 р. • ч. 9 (2965)

6

Deutsche Welle: Пане Сєв-
ський, чим займається 
ваша фірма?

Сергій Сєвський: Ми розроб-
ляємо антени, які допомага-
ють автоматизувати проце-
си на виробництві й у побуті. 
Простий приклад – це інтер-
нет речей. Коли пральна ма-
шина завдяки Wi-Fi антені 
контролюється через мо-
більний додаток на вашо-
му смартфоні. Звичайно, ці 
модулі мають бути дуже ма-
ленькими, дешевими, спо-
живати мало електроенергії. 
Все це можна вставити хоч 
у домашні капці.

Deutsche Welle: Як вини-
кла ідея заснувати свій 
бізнес?

С. Сєвський: Після захисту 
дисертації мене взяли ін-
женером у Siemens Mobile. 
Я став свідком банкрутства 
цього підрозділу. Для мене 
це був серйозний досвід, бо я 
бачив, як люди, що пропра-
цювали там десятки років, 
стали безробітними. До цьо-
го тут вважалося, що якщо 
один раз в житті потрапив 
на Siemens або Bosch, то там 
можна працювати вже до
пенсії. Федеральне агентст-
во праці мені, як безробітно-
му, запропонувало пройти 
семінар для тих, хто хоче 
започаткувати свій бізнес. 
І в програму цього семінару 
входило написання бізнес-

плану. Я не сприймав це сер-
йозно. Просто написав, як
би я працював, якби був са-
мостійним інженером. Їм ця 
ідея сподобалася, і я отри-
мав грант на започаткуван-
ня власної справи. Близько 
трьох тисяч євро на місяць 
протягом року. Фактично,
мене державна агенція у
2009 році підштовхнула 
у сферу бізнесу. Сам пропра-
цював рік, потім почалися 
стабільні прибутки, і я взяв 
першого співробітника. Так 
я став роботодавцем.

Deutsche Welle: Наскільки 
важко в Німеччині без-
робітному з нуля почати 
власний бізнес?

С. Сєвський: В Німеччині 
агентство праці не просто 
робить виплати по безробіт-
тю, а робить все можливе, 
аби працевлаштувати люди-
ну. Від мене вимагали, аби я 
сам інтенсивно шукав нову 
роботу. Тобто, надсилав свої 
резюме у різні фірми, ходив 
на співбесіди. Можуть на-
віть вимагати доказів ак-
тивності людини у пошуку 
роботи. Якщо людина у пер-
ші два-три місяці роботу 
не знайшла, у такому разі 
починають пропонувати 
курси підвищення кваліфі-
кації за своєю спеціальніс-
тю або навіть навчити но-
вої спеціальності. Я вибрав 
курси для охочих заснувати 
свою фірму. Там розповіда-
ли про все, що треба для від-
криття своєї справи – від па-
перових формальностей до
проблем, які можуть ви-
никнути: бухгалтерського, 
адміністративного харак-
теру, особливості роботи

з податковою. Також серйоз-
но приділяють увагу таким 
те мам, як самомотивація та
мотивація співробітників, 
вміння переконувати клієн-
тів, організація роботи, по-
шук нових ідей.

В Німеччині виплата 

по безробіттю становить 60 
відсотків від розміру зар-
плати на останньому місці 
роботи. Як тільки людина 
знаходить роботу – випла-
та по безробіттю припиня-
ється. Однак, якщо це старт 
власного бізнесу, ці випла-
ти продовжують протягом 
дев’яти місяців. Плюс мені 
за умовою гранту виплачу-
вали щомісяця ще додатко-
во 300 євро на компенсацію 
видатків на соціальне стра-
хування. Ці гроші не тре-
ба повертати, це не кре-
дит. Це грант від держави 
для того, аби людина сама 
почала працювати і не сиді-
ла на допомозі по безробіт-
тю. І навіть якщо у вас з пер-
шого дня бізнес приносить 
прибутки, ці виплати не ска-
совують.

Deutsche Welle: У вас на
фірмі працюють лише 
ук 

раїнці. Відтоді, як ви 

самі стали роботодав-
цем, з якими трудноща-
ми довелося зіткнутися, 
коли ви брали на роботу 
людей з-за кордону?

С. Сєвський: Коли я починав 
бізнес вісім років тому, було 
дуже важко працевлашту-
вати іноземця, запросивши 
його з-за кордону. Саме тому 
першими новими співробіт-
никами у мене були ті укра-
їнські фахівці, які вже пере-
бували в Німеччині. Під час 

працевлаштування інозем-
ців і тоді, і зараз агентство 
праці зобов’язане перевіри-
ти, чи не існує аналогічних 
спеціалістів на ринку праці 
Німеччини. У них є база да-
них всіх тих, хто шукає робо-
ту, і під час прийому на ро-
боту нових людей завжди 
відбувається перевірка. Ро-
ботодавець зобов’язаний 
заповнити формуляр з ви-
могами до співробітника. 
І потім за цим формуляром 
агентство праці звіряється 
зі своєю базою даних. І якщо 
були б знайдені такі спеці-
алісти, які є громадянами 
Німеччини, тоді я, за зако-
ном, мав би зробити вибір 
на їхню користь. Вісім років 
тому могли б іноземному 
фахівцю відмовити у ро-
бочій візи. Зараз все стало 
набагато простіше. Після 
запровадження т.зв. «бла-
китної карти» (blue card) цей 
процес значно спростився. 
Якщо іноземець зараз нале-
жить до переліку затребу-
ваних професій, наприклад, 
інженер або лікар, отриман-
ня робочої візи не є великою 
проблемою. От, до нас вчора 
приєднався новий співробіт-
ник. Я запросив його з Хар-
кова. Він прилетів до Німеч-
чини по «блакитній карті». 
Для українця, який зараз ба-
жає працювати в Німеччині, 
треба лише знайти робото-
давця, який погодиться його 
взяти на роботу, підписати 
з ним контракт, і спеціаль-
ність має бути затребува-
ною. В оформленні докумен-
тів у такому разі труднощів 
немає. Також я знаю, що на 
спеціальність інженера ро-

ботодавець не має права на-
ймати людину з-за кордону 
на зарплату меншу за 3300 
євро. Це правило має убез-
печити від дискримінації
іноземних працівників по
відношенню до інженерів з
німецькими паспортами.

Deutsche Welle: Чи маєте 
ви німецький паспорт, 
і чи впливає його наяв-
ність на ведення бізнесу 
в Німеччині?

С. Сєвський: Я живу в Німеч-
чині вже 17 років і лише три 
роки тому отримав паспорт 
і став громадянином. Все 
якось відбулося саме собою. 
Самоціллю це не було. Тут 
це стається автоматично. 
Спочатку в тебе тимчасова 
робоча віза, потім за кілька 
років офіційної роботи про-
понують необмежений до-
звіл на проживання і роботу. 
Я міг би отримати громадян-
ство на кілька років раніше. 
Я не поспішав, бо не було 
часу на паперові справи.

Німецьке громадянство 

допомагає легше встанов-
лювати контакт з моїми 
клієнтами по бізнесу. З ні-
мецьким паспортом можна 
практично в будь-яку кра-
їну світу полетіти без візи. 
І є довіра з боку німецьких 
замовників. Тут консерва-
тивні люди, вони більше 
довіряють компанії, яка 
зареєстрована і працює 
в Німеччині. Мені переда-
ють велику кількість да-
них разом із замовленням, 
бо часто ми тестуємо перші 
експериментальні зразки 
і замовник знає, що витоку 
його ноу-хау не буде.

Михайло Малий, DW 

Всерйоз я зайнявся цим 

питанням, коли зустрівся 
зі своєю дружиною Мирос-
лавою на курсах англійської 
мови, 7 років тому. Вона 
спілкується тільки україн-
ською, у неї красива жива 
мова, без суржику та русиз-
мів. Вона казала: говори, 

як тобі зручно, але я тоді 
для себе все твердо вирішив. 
Зараз вдома з дружиною та
донькою ми говоримо тіль-
ки українською. Навіть мій 
батько, який не вчив укра-
їнську і не вміє писати, все 
одно намагається говорити 
українською.

Мені дуже подобаєть-

ся український кінодуб-
ляж. Це почалося з серіа-
лу «Альф». Я тоді ще жив 
в Донецькій області. Там 
дуже «смачні» фрази, досі 
пам’ятаю вислів «котяче їд-
ло». Комедії з українським 
перекладом для мене сміш-

ніші та легші, ефектніше 
сприймаються.

За останні три-чотири 

роки я частіше чую ук ра їн-
ську мову. Її стало більше 
на радіо, телебаченні, у ЗМІ. 
З’явилися люди, які спілку-
ються лише українською. На-
приклад, коли до них зверта-

ються російською, вони все 
одно відповідають рідною. 
Я знаю людей, які принципо-
во віддають дітей в україно-
мовні садочки, розмовляючи 
при цьому російською. Діти 
часто при цьому поверта-
ються додому і звертаються 
до батьків українською і це 
працює, як приклад.

Люди чомусь вважають, 

що вивчати треба тільки 
іноземну, але рідна мова та-
кож потребує постійного 
вивчення та практики. Є мо-
тивація «я хочу спілкувати-
ся українською», але багато 
хто не готовий докладати 
до цього зусиль. Процес три-
ває, головне не зупинятися.

з сайту «Переходь 

на українську»

ВЛАШТУВАВСЯ В НІМЕЧЧИНІ

 ПЕРЕЙШОВ  НА УКРАЇНСЬКУ

Випускник Харківського університету радіоелектроніки вже вісім років розвиває власний високотехнологічний бізнес 
у Мюнхені. Інтерв’ю DW з власником компанії Sevskiy GmbH Сергієм Сєвським.

Мій батько – кореєць, мати – українка. Я народився 
у місті Амвросіївка, яке зараз перебуває не під 
контролем України. Прожив там 16 років і з сім’єю 
переїхав до Києва. Українську чув постійно, у мене 
мама говорить рідною, прабабу з прадідом я теж 
пам’ятаю виключно українською. У школі ми 
також вчили українську, але для повноцінного 
спілкування не вистачало мовного середовища.

ТРАВЕНЬ, 2017 р. • ч. 9 (2965) 

7

На такому широкому тлі 

хотів би поділитися з вами 
деякими думками щодо фор-
ми і змісту відносин держави 
і Церкви. Хочу насамперед 
представити, що в цій парі 
понять належить розуміти 
під поняттям «Церква».

По-перше. Церква – це зі-
брання віруючих людей, які 
усвідомлюють, що є Божи-
ми сотворіннями, і вважа-
ють за мету свого існування 

віч не спілкування з Богом. 
Це люди, які вважають самих 
себе обдарованими життям 
та різними талантами, які 
бажають максимально роз-
виватися для власного добра 
та для служіння своїм ближ-
нім. Ці люди приймають 
Божу волю як абсолютний 
норматив для свого життя 

і послідовно стараються бу-
дувати своє існування на мо-
ральних засадах. Це не озна-
чає, що їм це стовідсотково 
вдається, радше навпаки, 
в житті кожного знаходи-
мо гріх, тобто відхилення 
від Божого Закону, але, не-
зважаючи на свою неміч, 
у них є відчуття моральних 

імперативів. Ці люди, роз-
виваючи свої таланти та ба-
жаючи максимально реалі-
зувати себе у всіх можливих 
ділянках людського життя, 
відповідно до своїх талан-
тів і життєвого покликання 
є творчими позитивними 
членами суспільства. Най-
краще їх можна окреслити 

як Божий люд, як спільнота.

По-друге. Церква – це, за за-
думом її Божественного
Засновника, спільнота, яка 
має соціальні прикмети, чіт-
ку видиму структуру, про-
від і обґрунтовані потреби. 
У цьому сенсі Церква та дер-
жава дуже подібні між со-
бою. Обидві мають внут-
рішній порядок, узаконені 
способи діяльності, чітко ви-
значені права та обов’язки, 
організовані форми життя, 
заклади освіти, матеріальні 
посілості. Кожна з них може 
ділитися з іншою своїм до-
свідом. Церква має тут певну 
перевагу, оскільки здобува-
ла досвід упродовж багатьох 
століть, а також зуміла роз-
робити солідну соціальну 
доктрину на підставі Божого 
Закону. 

 

Продовження на 8 стор.

РЕЛІГІЯ І ВЛАДА В УКРАЇНІ

ЗАСЛАНИЙ НАВІЧНО

22 червня 1952 року отець Петро 
Вергун був звільнений з каторжних 
робіт і перебував на засланні. У 1952 
році його привезли в селище Анґар-
ське Богучанського району Красно-
ярського краю (Росія). У 1954 році 
отець Петро переніс операцію шлун-
ка, після якої був сильно виснаже-
ний. Один з каторжників, що знахо-
дився з отцем до грудня 1954 року, 
так писав про нього: «Мене весь час 
вражала його моральна сила. Не-
зважаючи на всі недуги, нестерпну 
самоту, він завжди був надзвичай-
но привітний і ввічливий, і на його 
обличчі ніколи не було видно смут-
ку. Він кожного вітав з посмішкою 
на обличчі…».

Незважаючи на те, що отець Пет-

ро відбув термін покарання і був 
звільнений з ув’язнення, його нео-
дноразово викликали на нічні допи-
ти, які жахливо його виснажували. 
Однак, ніякі випробування не змо-
гли змусити о. Петра перейти на ро-
сійське православ’я. Умови його 
життя були жахливими, а він нади-
хав, допомагав виживати, творив 
Церкву в душах людей.

7 лютого 1957 року, о 19 годині 

30 хвилин, на самоті, серед снігів 
і сибірських морозів, в тривалих 
стражданнях і муках, упокоївся 
в’язень большевицьких концтабо-

рів і мученик за Церкву Христову 
о. Петро Вергун. Похований він був 
у селищі Анґарське на новому кла-
довищі. Досі німецьке католицьке 
духовенство пишається ним, бо іс-
тину про єдність Христової Цер-
кви отець Петро засвідчив мучени-
цтвом.

СПОГАДИ НАТАЛІЇ 

НЕМИРІВСЬКОЇ 

(ХАНДОН)

(Член громадського фонду повернен-

ня українців на Батьківщину «Дже-

рело»)

Гортаю сторінки сімейного альбо-

му. 3і світлини, відзнятої моїм бать-
ком 50 років тому в Анґарському, ди-
виться на нас живий о. Петро…

Анґарське… Загублене в без-

країх просторах Сибіру невелике 
селище, обмежене з одного боку ві-
ковою тайгою, а з іншого відрізане 
від решти світу річкою Анґарою. Ан-
ґарське – це місце вічного спокою
о. Петра Вергуна, це місце мого на-
родження…

Моєму батькові, Івану Хандону – 

художнику, після 10 років Ворку-
тинських таборів призначено було 
доживати тут свій вік. Батько потра-
пив в селище Анґарське з першими 
етапами. Він згадував: «…На Єнісеї 
нас посадили на баржу і відправили 
до Стрілки, а потім по Анґарі до се-

лища Анґарське, куди нас засла-
ли навічно. Жили спочатку в зем-
лянках, працювали на лісоповалі. 
Для "будівництв століття" потрібен 
був ліс. Засланці, серед яких були 
українці, естонці, литовці, латиші, 
німці і навіть китайці, все прибували 
і прибували».

У 1952 році, пише батько, «сюди 

потрапив і професор, єпископ-отець 
Петро Вергун. Отець Вергун жив 
в нашому будинку, який ми самі 
побудували. Жило нас четверо… 
У цьому дерев’яному, побудованому 
друзями будинку, пройшли останні 
роки життя о. Петра.

Середнього зросту, з військовою 

виправкою, з сивою борідкою, свя-
щеник відразу привернув до себе 
братів по нещастю. Через товсте 
скло окулярів дивилися на них доб-
рі, проникливі очі. Тяжко хворий 
(туберкульоз, виразка шлунку), він 
кожного, хто до нього приходив, 
міг підтримати, знайти такі слова, 
що допоможуть, дадуть надію».

З моїм батьком о. Петро відразу 

зблизився. Земляки, вони мали ба-
гато спільного. На одній світлині, 
датованій 1953 роком, о. Петро на-
писав: «Прекрасному і дорогому дру-
гові Івану Хандону на вічну пам’ять 
про спільно прожиті, кращі хвилини 
в роки сибірського заслання». Отець 
Петро розповідав батькові про свою 

батьківщину, про життя української 
діаспори в Берліні, про роботу Візи-
татури. Батько згадує: «Коли Хрущов 
в 1956 році дозволив репресованим 
їздити у відпустку, о. Петро просив 
заїхати в Мотигіно і передати лист їх 
Преосвященству, отцю-митрополиту 
Сліпом у».

Отцю Петру не давали спокою. 

Постійні виклики на допити, особ-
ливо вночі, остаточно підірвали 
його здоров’я. Після таких ночей 
батько з мамою часто повертали 
його буквально з того світу. Але 
о. Петро ніколи не скаржився, а зав-
жди зустрічав своїх сусідів ласкавою 
посмішкою. У маленькій кімнаті 
відправляв Службу Божу, сповідав, 
причащав, хрестив. В умовах постій-
ного нагляду та ізоляції, українці 
Анґарського, зібрані о. Петром, здій-
снювали церковні обряди, при мож-
ливості відзначали релігійні свята.

За благословінням до о. Петра 

приходили не тільки українці. Друзі 
батька – литовець Буткус з сім’єю, 
молдаванин Бартюже – стали і дру-
зями о. Вергуна. 

Отець Петро передчував свою 

смерть. На одній зі світлин він на-
писав: «Моїм улюбленим сусідам 
з проханням коли-небудь пом’янути 
незлим, тихим словом…». У листі 
рідним він написав: «Все прошу Все-
вишнього: не дай, Господи, на чужи-
ні померти, тільки на рідній землі. 
Поки людина живе, дихає, вона спо-
дівається. І я маю надію. А там – воля 
Божа…».

7 лютого 1957 року, після важкої 

хвороби, о. Петра не стало. Бать-
ко з друзями одягнули його в одяг 
священика. На могилі поставили 
спочатку березовий хрест, а потім 
пам’ятник…

Переглядаю світлини, які, як до-

рогу реліквію, беріг батько і пере-
дав мені зі словами: «Пам’ятай про
о.  Пет ра!  Бережи ці світлини, прийде 
година, коли вони будуть потрібні…». 
І такий час прийшов. (кінець ч. 3)

З оприлюдненої 2008 року роботи 

російської учениці Тетяни Фрізен 

про постать о. П. Вергуна. 

Тетяна народилася в цьому ж селищі 

Анґарське, де пройшли останні дні 

життя Блаженного

Отець Петро Вергун 

с художником Іваном Хандоном

 У XX столітті різні Церкви на території України знаходилися не в однакових обставинах. Одні 
були підтримувані більшовицькою владою, яка використовувала їх для забезпечення своїх 
інтересів, за що ці Церкви платили високу ціну. До існування інших Церков було толерантне 
ставлення: вони могли діяти у певних рамках. Були Церкви офіційно ліквідовані, існування 
яких на міжнародній арені заперечували, а всередині Радянського Союзу їх систематично 
переслідували. І все це відбувалося на тлі ідеології войовничого атеїзму, який старався 
позбавити своїх громадян віри в Бога і, якщо остаточно не досягнув цієї мети, то завдав 
багатьом людям великих душевних ран. Із таким минулим ми увійшли в період існування 
незалежної Української держави.

МУЧЕНИК

ЗА ЦЕРКВУ ХРИСТОВУ

 о. ПЕТРО ВЕРГУН

 (ч. 3)

ТРАВЕНЬ, 2017 р. • ч. 9 (2965)

8

CHRISTLICHE STIMME

Ukrainische Kirchenzeitung
Sch

ö

nbergstrasse 9

D-81679 M

ü

nchen

Inhaber, Herausgeber und Verleger: Apostolische Exarchie 
fur katholische Ukrainer in Deutschland und Skandinavien

D-81629 Postfach 86 02 69 Druck: Kolo UA-82100 
Drohobytsch Tel. +380 3244 29060

Погляди авторів не завжди відповідають поглядам 
редакції. Редакція в потребі скорочує і мовно 
виправляє надіслані статті.
Газета виходить двічі на місяць.

Chefredakteur: Roman Kryk
Stellvertretender Redakteur: Bohdan Pidlisetskyy
Telefon: +49 (0) 89 997 28 38 11
Telefax: +49 (0) 89 997 28 38 4
christl.stimme@t-online.de; 
ukrainische-kirche@t-online.de;
www.ukrainische-kirche.de

Річну передплату (Unkostenbeitrag)
46,- Euro переказати на конто: Apostolische Exarchie
LIGA-Bank M

ü

nchen

Konto-Nr.: 40 21 03 257
BLZ 750 903 00
IBAN: DE 64 7509 0300 0402 1032 57
BIC: GENODEF 1 M 0 5

І Церква, і держава служать 
тому самому народові, тому 
їх треба вважати партне-
рами. Кожна має свою ца-
рину діяльності, повинна 
поважати паралельну струк-
туру і не встрявати у її ді-
яльність. Оскільки йдеться 
про структуровані одини-
ці, то їхні відносини можна 
регулювати за допомогою 
законодавства, встановлю-
ючи межі відповідальності 
та взаємодії. В ідеально на-
лагодженому суспільстві ці 
два партнери доповнюють 
один одного, хоча ніколи 
не сміють зливатися в одну 
дійсність або бути підпоряд-
кованими один одному.

На жаль, у житті мало 

що відбувається ідеальним 
чином. З гіркого досвіду 
століть відомо, які негатив-
ні наслідки того, що дер-
жава використовує Церкву 
як підрозділ своєї структури, 
або навпаки – що релігій-
на організація намагається 
керувати суспільством з до-
помогою державних струк-
тур, обмежуючи свободу 
і права громадян. Частіше, 
звичайно, трапляються си-
туації, коли державна влада, 
яка діє на підставі світських 
категорій мислення і діяль-
ності, використовує Церкву 
для досягнення своїх цілей. 
Сучасна Україна тут не є ви-
нятком. Слід додати, що дер-
жава бажає контролювати 
Церкву, тому що боїться 
її. Чому? Бо Церква навіть 
на соціальному рівні відсто-
ює свободу людини, виховує 
зрілих, мислячих, відпові-
дальних громадян, а це не-
вигідно державній владі.

По-третє. Церква за своєю 

суттю є не лише соціаль-
ною, а й релігійною (бо-
го-людською) структурою. 
Вона існує між людьми, 
але складається із людських 
та Божественних елементів. 
Це можна зрозуміти тільки 
тоді, коли поставити наголос 
на прикмети, які походять 
безпосередньо від Бога.

Повернуся до соціально-

го аспекту Церкви. Церква є 
спільнотою, що складається 
з людей та існує для людей. 
Вона відрізняється від інших 
встановлених Богом форм 
людської спільноти – сім’ї, 
родини, громади, народу, 
держави – своєю особливою 
релігійною місією. Церква 
побудована на Божому Сло-
ві, має надприродні засоби 
для досягнення власних ці-
лей і діє на підставі Божо-
го об’явлення. Ці аспекти 
можуть зрозуміти тільки ті 
люди, які справді вірують 
у Бога. Їх не зможуть осяг-
нути люди, які не прийма-
ють Бога, як їх популярно 
називають – безбожники, 
та особи позірних релігійних 
переконань. Останні вдають 
релігійність, але не роблять 
її вчителькою і нормою сво-
го життя у всіх його проявах. 
Ми переконані, що Україна 
від своїх історичних почат-
ків – це держава, побудована 
на християнських, тобто ре-
лігійних засадах.

ПРОРОЧИЙ ХАРАКТЕР 

ЦЕРКВИ

Церква, як Богом встановле-
на установа, має пророчий 
характер. У популярному 
ро зумінні пророк, це Божий 
слуга, який передбачає май-
бутнє. У такому поясненні є 
якась частка правди, однак, 
насправді, пророк – це той, 
хто нагадує народові Божу 
Істину. Це можна проілю-
струвати пророчими текста-

ми Старого Завіту, в яких зі-
брана та описана діяльність 
пророків в Ізраїлі. Скажу 
кілька слів про цю пророчу 
діяльність.

Господь Бог вивів із єги-

петської неволі вибраний 
народ до обіцяної землі, 
уклавши з ним союз. Він 
взяв цей народ під особливу 
опіку, обдарував його сво-
бодою та об’явив йому свою 
волю, свій Закон. Бог запев-
нив цьому народові добро-
бут і безпеку, якщо той буде 
поводитися згідно з Господ-
нім наказом. Із книг Старо-
го Завіту знаємо, що народ 
не завжди дотримувався 
умов союзу, що його царі, 
аристократія, провідники 
часто вели людей хибни-
ми шляхами, покликалися 
на особливу опіку Божу, ви-
конували релігійні обряди, 
але водночас чинили кривду. 
Господь посилав цьому наро-
дові пророків, які мали на-
поумити відповідальних лю-
дей, що Божа опіка залежить 
не від зовнішніх обставин, 
а від виконання Закону (пор. 
Іс. 1, 10–17), а також – це осо-
бливо стосувалося прово-
ду, – що в Божих очах важ-
ливими є милосердя, правда 
і справедливість. Пророки 
застерігали: якщо не буде 
справжнього внутрішньо-
го навернення, народ за-
знає великих страждань. 
На жаль, як нам відомо 
з історії Старого Завіту, на-
вернення не було і вибра-
ний народ переживав важ-
кі часи. Достатньо згадати 
лише Вавилонську неволю. 
Завдання пророків полягало 
не в тому, щоб чинити суд 
чи виконувати покарання, 
а у постійному і наполегли-
вому нагадуванні Божого 
Слова. Якщо хтось не сприй-
має напоумлення пророків 
чи вважає їх незрозумілими, 

нехай замислиться над сво-
їм життям і прислухаєть-
ся до внутрішнього голосу, 
який схвалює або засуджує 
його поведінку. Цей голос 
називається сумлінням, він є 
невід’ємним елементом душі 
кожної людини.

Хтось скаже: це було ко-

лись, тепер таких пророків 
немає. Може, немає таких 
пророчих особистостей, 
як були з Божої волі тоді, 
давно, але є ті, хто й сьогодні 
нагадує, що Господь очікує 
милосердя, правди і спра-
ведливості від тих, хто несе 
будь-яку відповідальність. 
У Преамбулі (частині, яка 
означує дух, а не тільки літе-
ру) нашої Конституції є пре-
красні слова, а саме, що цей 
документ приймається, 
«усвідомлюючи відповідаль-
ність перед Богом, власною 
совістю, попередніми, ни-
нішнім та прийдешніми по-
коліннями».

ПРОРОЧЕ СЛУЖІННЯ 

ЦЕРКВИ

Пророче служіння сьогод-
ні виконує Церква, яка має 
завдання нагадувати Бо-
жий Закон, – нагадувати 
про Боже благословення, 
без якого ми не можемо 
жити, та про Божий гнів, 
що від нього не зможемо 
втекти. Отже, Церква є сум-
лінням народу.

Посилаючись ще раз 

на пророчі тексти Старого 
Завіту, хочу звернути ува-
гу нашого народу на одну 
прикмету, властиву для всіх 
пророків. Всі вони, кожний 
на свій лад, були речниками 
Божого гніву, який невмоли-
мо падав на народ, а особли-
во на його провідників, які 
не наверталися до Бога і не 
починали чинити милосер-
дя, правди і справедливості. 
Проте, незважаючи на грізні 

напоумлення та Божі кари, 
що випадали на долю наро-
ду, як відомо з історії вибра-
ного народу, кожна пророча 
книга Старого Завіту є вод-
ночас виявом надії на Боже 
милосердя. Наведу тільки 
один простий наглядний 
приклад із книги пророка 
Єремії. Вавилоняни захопи-
ли Єрусалим: князі, свяще-
ники, висококваліфіковані 
працівники були взяті в по-
лон. Здавалося б, що це був 
абсолютний кінець всього, 
але в той час всенародного 
горя пророк Єремія купує 
земельну ділянку біля міс-
та, бо має Боже запевнення, 
що все лихо закінчиться і на-
род повернеться.

Ще одне завдання Церк-

ви – незважаючи на різні 
тривожні сигнали, на ба-
гато проявів кривди та не-
справедливості, що стало 
частиною нашого сьогоден-
ня, – проповідувати надію 
на Бога. Можливо, для ба-
гатьох пророчі нагадування 
про Божий гнів і про могут-
ність Божого милосердя ви-
даватимуться суперечними, 
однак тут треба пам’ятати, 
що остаточна мета Господа 
Бога є не знищити, а навер-
нути грішника. Коли Церква, 
як і старозавітні пророки, го-
ворить про кару, то дає нам 
підставу для надії, дає справ-
жнє заохочення до щирого 
навернення. Хто послухає 
голосу свого сумління, хто 
послухає заклику Церкви 
до навернення – може спо-
кійно очікувати спасіння.

Слово Блаженнішого 

Любомира (Гузара) 

на круглому столі 

«Релігія і влада в Україні: 

проблеми взаємовідносин», 

який відбувся в Києві 

в лютому 2011 року; подано 

за сайтом Храму Блаженного 

Миколи Чарнецького

РЕЛІГІЯ І ВЛАДА В УКРАЇНІ

 Продовження. 

Початок на 7 стор.

Фото з фондів Ukrainian National 
Museum, яке змушує порадіти 
й засумувати водночас. 1954 рік. 
Б енкет вояків УПА у Нью-Йорку. 
А в цей час на батьківщині ще
де-не-де звучать постріли, «ос-
тан ні сальви» збройної бороть-
би. Ще на волі останній коман-
дир УПА Василь Кук. А ці люди 
вижили й дали нове дихання 
еміґрації, якого вистачило якраз 
до відновлення державної неза-
лежності. Дякую їм за це!

Вахтанг Кіпіані, з Фейсбуку